Історії на майбутнє. «Ми вільні люди, так буде завжди». Розповідь співзасновника групи Risoil Шоти Хаджишвілі

Минув один рік героїчної боротьби України у повномасштабній війні, розв’язаній російськими загарбниками. Сьогодні ми продовжуємо цикл матеріалів, у яких лідери портової галузі розповідають, як широкомасштабне вторгнення змінило їхнє життя і бізнес. Це історії особистого спротиву і власного внеску в майбутню перемогу України. Ми записали розповідь співзасновника групи компаній Risoil Шоти Хаджишвілі декілька місяців тому. Очільник групи поділився, якою була перша реакція на початок великої війни, розповів про основні напрямки допомоги нашим військовим, логістику під час війни, відновлення будівництва двостороннього пірса, який у компанії вважають символом переможного майбутнього України, і зауважив, що наша найбільша цінність — люди.

24.02.2022

Того дня, як завжди, прокинувся о п’ятій ранку. Ми живемо за містом, вибухів я не чув. З новин дізнався, що рф оголошує цю «спеціальну операцію». Для мене то був шок, звісно. Як і для всього розумного людства. У XXI столітті розпочати повномасштабну війну в центрі Європи. Досі не можу остаточно усвідомити це.

Сім’ї сказав збирати речі, а сам поїхав на термінал. На роботі рішення стосувались того, як максимально убезпечити людей. Потрібно було узгодити алгоритм дій на випадок ракетного обстрілу чи бомбардування.

Я сконцентрувався на двох напрямках — медицина та автомобілі

Усі швидко об’єдналися в одну систему, яка дозволяла збирати і доставляти необхідне армії. Чати були забиті питаннями гуманітарної та військової допомоги: де знайти каски та броню, їжу. Про роботу там було 1-2%, не більше.

Біг-беги в порту ми вантажили всім чим могли та передавали на зміцнення позицій. Також разом із нашими підрядниками варили буржуйки з труб. Це десь лютий-березень, холодна пора року. Дуже достойні, до речі, виходили буржуйки. Усього зробили близько тисячі штук.

Ще намагалися максимально підтримати героїчне місто Миколаїв. Декілька «швидких» відправили, продукти тонами, воду скільки могли: вантажили у флексі-танки, купували пляшкову.

Є два фонди, через які ми давно працюємо: «Корпорація монстрів» та «Громадяни»

Фонди займаються різними напрямками, я сконцентрувався на двох: медицина, якої спочатку дуже не вистачало, та автомобілі. Ми везли машини швидкої допомоги, джипи, спеціальну підйомну техніку, щось купували тут, в Україні. Заганяли на СТО, ремонтували, перефарбовували та віддавали ЗСУ. Загалом уже близько 200 автомобілів.

Це складний процес, особливо доставка з Англії. Поодинці гнати дуже дорого і довго. Тому ми купували машини на аукціонах, знаходили волонтерів, які переганяли на поромах до Європи, там машини підбирав автовоз, а далі з Польщі до Львова. Виникла ситуація, коли на СТО одразу зібралося під 40 автомобілів і вони «завили», бо не могли оглядати та ремонтувати таку кількість. Адже на кожну машину потрібні запчастини, гума. Тому потім ми вже почали використовувати залізницю, щоб вести машини до Одеси, Дніпра, Києва та ремонтувати їх там.

Робочу логістику довелося перебудовувати всю

Наша інфраструктура не була готова. Ні залізниця на заході, ні порти Дунаю. Тому бізнес повіз до дунайських портів якісь нові засоби для навантаження барж та малих суден тощо. Будь-який вільний термінал був використаний для того, щоб вантажити. У Європі теж розпочався колапс, бо їхні порти пристосовані лише до своїх щорічних обсягів, але ніяк не додаткових обсягів, які є в Україні.

Звісно, працювали ми не на повну силу. На роботу виходило лише близько 20% працівників. Більшість жінок із дітьми виїхали. І я переконаний, що це правильно — не повинні вони наражатися на такий ризик, коли ти щодня очікуєш на приліт.

З чоловіків у нас близько 50 співробітників на фронті, тримаємо зв’язок.

Як тільки з’явилася можливість, ми відновили будівництво пірса

На початок повномасштабної війни біля причалів перебували три судна. Усі вони були завантажені та мали піти 24-25 лютого. Коли відкрився «зерновий коридор», танкер з олією та панамакс із кукурудзою одразу пішли. Третє судно трохи затрималося через юридичні питання і теж пішло. Згодом почали приймати нові.

Як тільки з’явилась можливість, ми з партнером вирішили продовжити монтажні роботи на пірсі. Це наш провідний та довгоочікуваний проєкт, в який вся команда вкладає колосальні зусилля. До 24 лютого будівництво йшло чітко за графіком. Навіть встигли призначити дату його відкриття — 9 червня 2022 року… Тепер для нас це символ майбутнього, що стає можливим завдяки ЗСУ.

Ми залишаємось вільними людьми, і так буде завжди. Коли умови є, треба працювати, щоб платити людям зарплату, державі — податки, та мати можливість продовжувати допомагати Збройним силам. Це — аксіома.

Будемо робити все, що нам під силу

Сам я біженець із Грузії. Виїхав 1994 року, коли там не було ні державних інституцій, ні освіти, ні медицини, ні робочих місць. Моїм домом стала Україна. Повертаючись до власних почуттів у лютому, думав, що вони все ж не зроблять цього. За різними даними, рф зібрала біля кордонів близько 170-200 тис. людей. Наша армія також була близько 200 тис. Для мене просто не складалася математика — нападати з такою кількістю для них, вважав я, буде нераціональним.

Водночас переконання, що вони прийдуть, було ще з 2003 року. Коли я про це говорив, мені ніхто не вірив. Потім стався 2008 рік у Грузії. Без жодних підстав. Тоді нацистами були грузини, і їх «примушували до миру». Далі 2014 рік в Україні. Багато хто говорив, що їм потрібен лише Крим та Донбас, але я так не вважав. Скажу відверто: хотілося б прокинутись, і щоб усе це виявилося сном. Проте реальність диктує те, що ми повинні захистити наших дітей та онуків. Будемо робити для цього все, що нам під силу. Цю позицію поділяють абсолютно всі, хто мене оточує.

Найцінніше — це люди. Інше відбудуємо і зробимо ще кращим

Війна в Грузії та війна в Україні відчуваються однаково боляче. Масштаби трагедії різні. У нас загинули десятки тисяч людей. А найцінніше для будь-якого народу — це люди. Ті будинки, мости, міста, які були зруйновані, — ми все відбудуємо та зробимо ще краще. А хто будуватиме? Ми втрачаємо зараз цвіт нації. І це найстрашніше.

Крім того, мільйони людей покинули країну. Чи повернуться всі вони, залежатиме від багатьох чинників, але головне — війна має завершитися беззаперечною перемогою України. Люди, які захочуть повернутися, повинні знати, що це більше не повториться.

А переможе Україна обов’язково, і, завдяки нашим ЗСУ, маємо надію, що це відбудеться швидше, ніж хтось очікував.

Слава захисникам і захисницям! Вічна шана всім нашим загиблим Героям!

https://ports.ua