Зв'язатися з нами
Search
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in excerpt
Search in comments
Filter by Custom Post Type

/ Реєстрація

Дайте бізнесу правила, решту він зробить сам

Назад до думок експертів

Микола ГОРБАЧЬОВ: «Основне завдання держави — створити правила і стежити за їх виконанням»

Попри несприятливі зміни клімату українські аграрії вже зібрали понад 33 мільйони тонн зерна, а загальний урожай, за прогнозами, може сягнути 100 мільйонів тонн. Проте мало виростити й зібрати — треба ще продати з вигодою для виробника і держави. Про здобутки українських зерновиків і виклики, що постають перед ними, розповідає президент Української зернової асоціації (УЗА) Микола ГОРБАЧЬОВ.

Президент Української зернової асоціації (УЗА) Микола ГОРБАЧЬОВ. Фото з сайту propozitsiya.comПрезидент Української зернової асоціації (УЗА) Микола ГОРБАЧЬОВ. Фото з сайту propozitsiya.com

— Миколо Олексійовичу, знаємо, що цього року Україна знов очікує на рекордний урожай. Однак є відомості, що в деяких регіонах аграрії втратили значну частину врожаю, а то й весь. Як так вийшло?

— У зв’язку із глобальним потеплінням в Україні істотно змінюються регіони виробництва зерна. Якщо раніше головними виробниками пшениці були Одеська, Дніпропетровська, Кіровоградська області, то тепер усі наші природно-кліматичні зони посунулися кілометрів на 200 й південні регіони стають дедалі менш придатними для вирощування тих культур, які були там традиційними.

Скажімо, коли раніше на Західній Україні вирощували лише мак і ріпак, то тепер там отримують чудові врожаї пшениці й кукурудзи. Може, там пшениця не такої якості, як на Одещині, де завдяки оптимальній сумі вегетативних температур пшениця має найвищу якість, але цілком відповідає вимогам для хлібовипікання. Тож тепер північ та захід із запасом компенсують втрати урожаю на півдні.

Цього року дуже постраждав від посухи південь Одещини Бессарабія. Вона останніми роками постійно потерпає через нестачу вологи. Це означає, що вирощування тих самих культур тепер потребує технологічних новацій. Головною має стати зрошення. Так ми захистимося від глобальних кліматичних змін. Але для цього потрібна державна програма.

— Але ж проблема з’явилася не вчора, і питання зрошення порушують уже не перший рік, однак жодних зрушень у цій царині поки що не відбувається.

— На жаль, справді так. Аграрієві самотужки дуже важко прокласти для себе зрошення, надто коли ця земля не його. Адже термін окупності системи зрошення — кілька років, може, й усі десять, а в тебе договір оренди на п’ять чи сім. Нема жодного економічного сенсу.

На мою думку, тут допоможе закон про ринок землі. Так з’явиться більше власників, що прагнутимуть поліпшити землю, капіталізувати її. Але тут аграріїв треба підтримати ось як: ніж щороку компенсувати втрати господарствам, у яких посуха випалила весь урожай, чи не краще б їм один раз надати кошти на зрошення? Наприклад, цільовий кредит під низькі відсотки або безвідсотковий — вони самі все побудують. Це й називається приватно-державним партнерством. Бізнес знає, що треба робити. Якщо держава допоможе підвести під це економічний сенс, це буде вигідно й державі: істотно зросте ефективність використання землі.

Фото Воодимира ЗАЇКИФото Воодимира ЗАЇКИ

— Раніше доводилося чути від вас думку, що Україна не повністю реалізує свій експортний потенціал щодо продукції АПК. Ідеться про розширення географії експорту чи нарощування обсягів?

— Україна у галузі сільського господарства не використовує багато потенціалів. На сьогодні ми співпрацюємо з Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства (сподіваюся, повернеться ще до нас Міністерство аграрної політики) і доводимо до нього думку, що у країнах — імпортерах вітчизняної аграрної продукції мають бути наші торгові представники, що просуватимуть інтереси українських експортерів.

Адже на ринках імпортерів теж конкуренція. Часто потрібно буває з’ясувати, наприклад, яку пшеницю слід імпортувати. Адже у різних країнах свої традиції хлібовипікання, отже, слід усвідомити, яке там потрібне борошно і з якої пшениці його найкраще робити. І це лише один аспект, а їх багато.

Отже, торгові представництва і мають стати рушіями розширення експорту української продукції. А доки їх нема, ми навіть розглядали свого часу можливість відкриття власних, від імені УЗА, в основних країнах для нашого експорту.

Проєкт щодо запровадження аграрних аташе вже відпрацьовано і виписано в експортній стратегії, проте його реалізація пробуксовує, тим самим гальмуючи розвиток торгівлі та розширення географії вітчизняного експорту.

— Відомо також, що вимоги покупців із часом змінюються, з’являються нові.

— Це так. До прикладу, ЄС закуповує в нас близько третини зерна. Але в них рік у рік стають жорсткіші норми щодо застосування пестицидів. Отже, ми маємо подумати, які пестициди можна використовувати нашим виробникам, аби задовольнити вимоги покупців, і водночас добитися для українських хліборобів перехідного періоду, аби вони мали змогу перелаштувати виробництво під вимоги покупців. Бо що поробиш, хто платить гроші, той і ставить вимоги до якості товару — такі закони ринку. Нині ми й Мінекономрозвитку ведемо переговори з ЄС із цього приводу. Поки що безуспішно.

А з листопада в ЄС вводять нові правила імпорту сільськогосподарської продукції. Це вимагатиме від нас істотних капіталовкладень на заходи контролю якості: тобто кожен портовий термінал, кожне переробне підприємство має придбати обладнання для контролю вмісту пестицидів, у разі потреби — й устаткування для очищення від їх залишків. Але для цього потрібні великі кошти і багато часу, адже устаткування мало купити, треба ще налагодити.

Але я впевнений, що ми адаптуємося, в нас нема іншого виходу. Саме в таких ситуаціях і знаходять найефективніші рішення.

— У світлі нових викликів якою бачите роль держави?

— У держави дуже прості завдання. Вона не бере участі в бізнесі. Основне її завдання полягає в тому, аби створити правила, вигідні для всіх учасників бізнесу, і стежити за їх неухильним дотриманням. Не повинно бути так, що одному можна, а іншому ні, тут очі заплющу, а тут ширше розплющу. Держава може бути акціонером бізнесу, але не керувати ним.

На жаль, останнім часом спостерігаємо, що десакралізація влади (втрата авторитету. — «УК») призвела до девальвації системи влади. Системно вже ніхто не бачить проблему. А почалося все з того, що політичні партії поділили між собою міністерства. Через це повністю зруйновано системність, і коли Прем’єр-міністр намагається скласти все це докупи, то воно вже не складається. Нема загального бачення, яке дало б змогу розв’язати проблеми, що стосуються багатьох галузей.

— І те саме щодо головної проблеми всіх експортерів — логістики?

— У нас є всі види транспорту, а далеко не кожна країна може цим похвалитися. Питання в ефективному використанні того, що маємо.

Головна проблема для зерновиків — залізниця. Порти нам дозволили будувати, і тепер є понад 50 зернових терміналів. Вони повністю забезпечують потреби експорту.

А ось державна залізниця не встигає за розвитком бізнесу, і жодних зрушень у напрямі державно-приватного партнерства не відбувається. У парламенті лежить законопроєкт про залізничний транспорт, але ніхто не збирається його ухвалювати. Хоч запуск приватних потягів на залізниці дав би змогу розв’язати багато проблем. Адже нині так: державний монополіст нав’язує договірні відносини, які йому вигідні, і альтернативи нема. Підписуєш, просиш вагони наприклад на 7 серпня. А затрималися, прийшли 11-го — яка різниця!

Є нормативні терміни проходження вагонів за добу — 240 кілометрів. Знаючи, на яку відстань їм їхати, можна розрахувати час. А замість трьох днів вони їдуть два тижні! Ну, не склалося… І що, куди скаржитися, з кого вимагати штрафи? Радій, що взагалі доїхали!

За роки незалежності Укрзалізниця не побудувала жодного зерновоза, натомість активно будує піввагони для інших секторів економіки. Мабуть, там виробники настільки бідні, що не можуть собі дозволити побудувати вагони власним коштом, доводиться за рахунок бюджету (тобто наш із вами). А зерновики, мабуть, найбагатші, можуть і за власні гроші.

Тобто щоб розв’язати проблему, слід впустити на залізницю приватні потяги. Не кажу, що зерновики самі придбаватимуть локомотиви, але з’являться приватні транспортні компанії, які подадуть вагони коли треба і доправлять у ті терміни, в які належить.

Натомість бізнес завжди знає, що йому треба, і лише у державно-приватному партнерстві лежить шлях до розвитку не лише в аграрній галузі.

Володимир КОЛЮБАКІН, «Урядовий кур’єр»

Інші думки

Зв'язатися з нами

© Всеукраинская общественная организация производителей, переработчиков и экспортеров зерна, 1997-2020.
При цитировании и использовании любых
материалов ссылка на Украинскую зерновую
ассоциацию обязательна.При использовании в
интернет обязательна так же гиперссылка
на http://uga-port.org.ua Розробка сайту